Закрити Азовське море. До якого сценарію повернулася Росія

3


















В України значні переваги щодо того, як реагувати на активізацію РФ в Азовському морі. Однак, ми їх не використовуємо.

Мене здивувала позиція нашої Державної прикордонної служби, яка вважає «огляди» суден в Азовському морі законними: нібито це передбачено договором про Азовському морі від 2004 року. Можливо, наші прикордонники навчилися читати між рядків і бачать навіть те, чого немає, однак у тексті договору згадок про таке ви не знайдете. Чесно кажучи, мене це наштовхує на думку про те, що наші прикордонні служби не хочуть виконувати ті функції, які на них покладені за законом.

Такі заяви не витримують критики. Думаю, це те, чим страждають багато наші політичні діячі та державні органи – відсутність політичної волі і рішучості приймати рішення. Коли я займався питаннями російського ЧФ в Криму, я спостерігав жахливі речі: коли два наших силових відомства грали між собою у футбол і кожен перекладав з себе відповідальність на іншого. І наш МЗС, цивільне міністерство, тоді билося за те, щоб правоохоронні органи і військові міністерства робили те, що вони повинні були робити. Зараз ми спостерігаємо щось схоже і в Азовському морі.

З приводу договору. Ще в часи, коли ми вели переговори про делімітацію Азовського моря, РФ цього максимально заперечувала – навіть не хотіла говорити. Чому? У Конвенції про міжнародне право чітко і ясно визначається, яким чином проводити делімітацію: згідно з тим параметрам, – 2/3 Азовського моря перейшли б Україні, 1/3 – РФ. Для РФ це було максимально неприйнятно: як це «велика Рассия» раптом втратить частину своєї території? Тому нам у 2004 році, ще за часів президентства Кучми, нав’язали вищезазначений договір: про внутрішнє море.

Швидше за все, у росіян тоді була така думка: як так – в українські порти, приміром, Маріуполь, будуть заходити агресивні кораблі НАТО? Як таке можна дозволити? В договорі йдеться, що стосовно таких кораблів, рішення будуть ухвалюватися за згодою обох сторін. Також договір можна вважати компромісом, щоб РФ відкотилася назад у питанні Тузли. Вимальовується така логічна лінія: до того часу РФ вирішила випробувати, наскільки жорстко реагуватиме Україна. І тоді, якщо пам’ятаєте, Кучма був у турне по Латинській Америці: він перервав його і повернувся в Україну. Розмова, власне, був на підвищених тонах: і це стало сигналом для Москви, що далі йти не можна. У РФ в її концепції зовнішньої політики простежується одна лінія: ми підемо настільки далеко, наскільки ви нас пустите.

Не виключається, що таким чином хотіли досягти результату більш вигідного одній стороні, але договір був компромісом: це угода закрило доступ до Азовського моря військовим кораблям НАТО. Однак, тоді росіяни таки не вирішили всі питання, які хотіли. Але РФ поступово і неухильно просувається до запланованого. Вона захотіла закрити Азовське море – створила провокацію, на основі якої починається шантаж: ось тут ми зараз відступимо, але ви нам за це дасте ось це і це. Така традиційна базарна дипломатія, яку використовує РФ наліво і направо: це її стиль поведінки.

Тепер, незважаючи на те, що сталося, ми повинні проаналізувати всі спільні угоди з РФ на предмет, чи відповідають вони нашим інтересам. До речі, ми давно надавали пропозиції провести інвентаризацію всіх угод, які були між Україною і РФ: від багатьох з них варто відмовитися. Причому, зробити це слід було б давно: минуло чотири роки – треба було подумати про це раніше. Хоча, звичайно, краще пізніше, ніж ніколи. Якщо ж знайдуться угоди, які нас не влаштовують, то пора говорити «до побачення». Проблем у цьому немає. Будь-який договір передбачає, що сторони, не вважають за доцільне його продовжувати, відмовляються від нього. Чому РФ відмовилася від угоди про Чорноморський флот? Вона вважає, що власний питання вже вирішене: так і ми повинні вирішувати свої питання, незважаючи на те, що вона наробила на Керченській протоці. Так, я говорю про Керченській мосту: як мінімум, він повинен був стати причиною розриву договорів. Як максимум – вся та російська агресія, яка триває і про яку вже весь світ відкрито каже, – в тому числі, навіть записують її в підсумкові документи ЄС. Підстав багато. Але не вистачає одного – політичної волі. Навіть ті катери, які ми могли б отримати давно від США, – зараз тільки в процесі отримання. А сталося це лише після того, коли піднявся великий шум завдяки громадськості: чому те, що ми можемо використовувати для своєї оборони, до цих пір стоїть в Америці? Процес пішов – так, ми скоро отримаємо. Але це означає, що чомусь громадськість підштовхує владу до того, що вона повинна робити безпосередньо. До керівників РНБО, силовим відомствам, прикордонній службі, – багато питань, на які у мене немає відповідей.

Це дійсно той випадок, коли нам нав’язали певну манеру поведінки. Однак, це не означає, що ми не повинні захищати свої власні інтереси: навіть якщо не проведена делімітація, то де-факто, ми повинні бути на лінії розмежування, яка є, і захищати власні інтереси. Так чому ж ми, по суті, допускаємо кораблі РФ майже до власного узбережжя – загадка.

Коли ми в односторонньому порядку розриваємо договори, то керуємося нормами міжнародного права: ми чинимо так, як прописано в Конвенції. А вона, повторюся, дає нам очевидні переваги щодо того, як діяти в Азовському морі. Проте, питання в тому, що, на жаль, немає політичної волі це все реалізовувати.

Facenews