Я живу в пам’ятці архітектури. Франківці про те, як доглядають за красивими, але старими будинками

1














В Івано-Франківську понад 500 будівель внесені до реєстру пам’яток. Близько 80 % із них – житлові будинки. За законом, відповідати за стан будинку мають його співвласники, тобто – самі мешканці.

«Репортер» пішов у гості до франківців, які живуть у пам’ятках архітектури, розпитав про переваги й труднощі життя у такому будинку, а ще зібрав поради експертів…

Аварійний шарм

На вулиці Курбаса, 7 ось уже 55 років живе Наталія Тарасенко. У простору квартиру в середмісті сім’я заїхала після того, як батька жінки перевели з Долини на роботу до франківського вишу.

«Цією вулицею і будинком ми були надзвичайно задоволені. Кожен інтелігентний мешканець краю був би щасливим жити тут, – говорить жінка. – Вулиця – осередок культури. Архітектура – особлива для міста тріада будинків забудови 1906 року».

Пані Наталя каже, її квартира ніколи не була легкою в обслуговуванні. Спершу справлялися самотужки. Першими почали даватись у знаки старі комунікації. Близько 15 років тому в будинку замінили електричну проводку і труби. А п’ять років тому почав руйнуватися фасад.

Сусіди пічки у квартирах розібрали. Пані Наталя свою залишила. Каже, то теж частина культури і архітектури 

«Особливого шарму нашим будинкам надають балкони, скульптури атлантів і ліпнина, – розповідає Тарасенко. – Та у 2012 році стався інцидент – відвалився шматок балкону. На щастя, ніхто не постраждав! Була створена комісія, подивилися балкон – визнали його аварійним».

Стукати в чиновницькі двері з проханням про реставрацію почала ще мама пані Наталі, а після її смерті цю роботу продовжила вона. Нині жінка показує зібрану за ці роки папку з документами – зверненнями, листами, публікаціями. Окремо – відповіді, які жінка називає відписками. «Куди б ми не зверталися, нам відповідали, що питання вивчається, що це не на часі, що немає коштів», – каже Тарасенко.

Курбаса, 7. Восени минулого року тут обвалилися фронтони

Були спроби знайти благодійні фонди, які займаються реставрацією, дзвонили й на гарячу урядову лінію. Шукали підтримки в депутатів міської ради. Спробувала пані Наталя і зоорганізувати мешканців.

«Колись усі дев’ять квартир у під’їзді жили, як одна сім’я. Ми спілкувалися, ходили один до одного в гості. Нині ситуація змінилася – чотири квартири здаютьв оренду. В кількох з них живуть студенти-іноземці, ще в кількох розмістилися маленькі бізнеси. Зі старих мешканців залишилися переважно люди поважного віку, – говорить жінка. – Сформувалося таке різнобарв’я. Підприємці стривожені своїм бізнесом, архітектура – це найостанніше, про що вони будуть думати. Мешканці мене підтримують, співчувають і кажуть, що я молодець. Але на цьому – все».

На початку року будинок таки внесли до міської програми збереження культурної спадщини. За кошти міста мають відреставрувати фасад. Минуло півроку, але роботи так і не почали – усе ще розробляють проект.

«Так, ми у списку і далі продовжуємо чекати, – зітхає Тарасенко. – Знаю, що наша справа не є найнагальнішою в місті, але з острахом продовжую спостерігати за щонедільним «Квадратом Курбаса», бо біда може трапитися в будь-який момент – посиплеться атлант чи впаде шматок фронтону».

Від проблем на околицю не втечеш

Про життя в будинку на Мазепи, 9 розповідає Петро Хмельовський. Його сім’я мешкає тут уже 17 років.

Перше, що ми зробили, коли заїхали, – встановили домофон. Та сьогодні двері в під’їзді не зачиняють, бо через проблеми з каналізацією в будинку стійкий сморід. А через відчинені двері отримали ще одну неприємність – хуліганський напис червоною фарбою на цілу стіну. Востаннє ремонт у під’їзді робили вісім років тому власним коштом і то лише на половині поверхів – решта мешканців відмовилася. Нині на помальованих стінах уже виступив грибок.

Та найбільша проблема будинку – дірявий дах – уже позаду.

Мазепи, 9. Двері зачиняти не можна, бо смердить із підвалу. А через відчинені двері отримали неприємність – хуліганський напис червоною фарбою на цілу стіну

«Коли почався перехід жеків до ЄРЦ, я ініціював, а мешканці підтримали ідею перекрити дах у співфінансуванні. На той час частка, яку мали сплатити, становила 36 тис. грн. Платили всі, за площею квартир, – каже Хмельовський. – Звісно, ми могли впертись і не платити, бо живемо на другому поверсі, тож нам на голови не капає. Але розуміємо, що це проблема всього будинку і чекати, що хтось прийде і зробить, – не можна».

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки