Компромісів немає. Доведено Донбасом і Кримом

0














Коли-то давно я вірив у компроміси.

«Чого ти заводишся, у нього просто інша точка зору. Він просто хоче миру. Він просто скептик. Вам потрібно з ним поговорити».

Насправді, не потрібно.

Коли-то давно я вірив у компроміси. Вважав, що люди виходять з раціонального. А потім до мене в Крим приїхала російська армія. Слідом вона приїхала на Донбас і стала потроху розстрілювати мої ілюзії.

Виявилося, що вся пострадянська дискусія була не про те, якою Україні бути – нейтральною, проросійської чи прозахідної. Вона була про те, чи бути Україні чи не бути. І виявилося, що нейтральність – це лише проміжна стадія для того, щоб вона стала «російської».

Я не випадково пишу це слово в лапках. Тому що Донбас довів – мріяти про Росії зовсім не означає отримати Росію. Після півострова проросійський обиватель ще мав підстави вірити в «кримський сценарій» – коли чужа армія малою кров’ю приносить тобі рублеві пенсії. Але після того, як схід України перетворився в Сомалі, вірити в компроміси з РФ може або дурень, або провокатор.

Сподіватися на «русский мир» в ситуації, коли він вже встиг перемогти на території Донецька і Луганська, може людина з відбитим почуттям самозбереження. Тому що капітуляція України означає не повернення в епоху розвиненого Януковича. Програш Києва буде означати повернення в епоху розвиненого «мотороли».

Ми 23 роки жили у прикордонні та позаблоковості. Ми з року в рік домовлялися з Москвою і йшли на компроміси. Але проблема в тому, що будь-який компроміс недостатній для Кремля. Йому потрібен буфер, а як буде виглядати доля жителів цього буфера – йому не важливо. Доля Донбасу – тому ілюстрація.

Іноді історія перестає бути гуманітарною наукою, а стає точною. Три більше двох. Сім’ю сім – сорок дев’ять. Немає сенсу вступати в дискусії з тими, хто стверджує зворотне. Деякі ідеї токсичні. Деякі люди ніколи не позврослеют. Реальний вік значення не має.

У них можуть бути різні мотиви. Хто, втомившись від відповідальності, хоче сильної руки. Хто ностальгує по молодості і ерекції. Хтось вірить у «прогнилий захід» або нудьгує по номенклатурному статусу. Але ні одна з форм ностальгії за минулим не має сенсу, якщо вона знищує майбутнє.

І питання навіть не до люмпенам – вони непозбутні як опади. Питання до тих, хто всерйоз пропонує мені вести з ними переговори. Хто вважає їх точку зору рівноцінною. Хто намагається легітимізувати її на рівні публічної дискусії.

І не важливо чим вони керуються. Хтось, можливо, вірить у ліву ідею, яка закликає захищати слабких, забуваючи про те, що за спиною цього меншини стоїть одна сьома частина суші. Хтось, мабуть, так довго обслуговував російських сателітів, що відрізав собі інші шляху до працевлаштування. Хтось і зараз бере гроші у Росії. Хтось- просто дурень.

Дискусія неможлива, як неможливий компроміс між онкологом і шарлатаном. Перемога одного призведе до виживання організму. Перемога іншого – до некрологу. Той, хто вважає землю плоскою, юридично рівний тому, хто знає про гелиоцентричность. Але нікому не прийде в голову зіштовхувати їх у ток-шоу для звірки аргументів. І вже тим більше – відправити адепта слони і черепахи викладати в школу.

Війна різко звужує простір допустимого. Дискусія про українську майбутньому була можлива до Криму і Донбасу – всі ті роки, поки Москва і Брюссель конкурували за Київ. Тепер дискусії немає. Або ви чините опір агресорові, або не вважаєте його агресором. Але тоді буде доречніше вчинити як Анатолій Вассерман.

Який поїхав.

Facenews

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки